Кто они – герои или злодеи? – такая постановка вопроса по отношению к деятелям недавнего прошлого Степану Бандере и Роману Шухевичу приобрела сегодня на Украине принципиальное значение. До того принципиальное, что без объективного решения этого вопроса бессмысленно говорить о будущем Украинского государства. И это отнюдь не преувеличение. Ведь проблема вовсе не в пресловутом деле вкуса, не в издержках советской пропаганды и не в потребности современной украинской молодежи (преимущественно на Западе страны) иметь своих героев. Проблема коренится гораздо глубже, затрагивая ментальную сущность двух различных субэтносов украинского народа.

Столкновение здесь происходит в двух пространствах – внешнем и внутреннем. При этом, во внешнем – столкновение мнимое, поскольку происходит в непересекающихся плоскостях. Это значит, что, выстраивая собственную систему доказательств, оппоненты сознательно отбрасывают всё, что в неё не вписывается, действуя по принципу: если факты против, тем хуже для фактов! И как результат – не видят, не слышат, не понимают – и не хотят понимать – друг друга. Вот и выходит, что для одних Бандера – не иначе как пламенный борец за независимость Украины, а для других – маньяк и предатель.

     А вот настоящее внутреннее столкновение, как правило, остается за кадром. Потому как происходит оно не в силу поверхностной митинговщины и взаимоисключающих лозунгов, но в силу жизненных укладов и глубинных настроений, которые у граждан независимой Украины оказались в корне различными. Здесь впору вспомнить известную поговорку: что для русского хорошо, то для немца смерть. Так и с Бандерой – для одних он вполне органичен, для других – совершенно чужд.

Речь, конечно же, не просто о человеке по имени Степан Бандера, а о тех политических идеях, которые он воплощал своей деятельностью. Ведь сказать, что Бандера боролся за независимость Украины, это ничего не сказать. Потому как главное здесь – уяснить, что же он вкладывал в понятие «независимой Украины»? То есть: какова его программа, какой идеологии он придерживался, в чем сущность его жизненных установок?

     Таким образом, краеугольным камнем проблемы вместо бессмысленного вопроса ГЕРОЙ ИЛИ НЕ ГЕРОЙ? должен стать вопрос, определяющий качество явления – А КАКОВ ГЕРОЙ?

     Для понимания же смысла внешних проявлений, то есть следствий, необходимо уяснить причины – то, что эти действия-проявления вызывало. В книге «Степан Бандера», вышедшей в серии «Знамениті українці» в харьковском издательстве «Фолио» (2009 г.) ее автор – апологет своего героя – Р. Частий отмечает: «Начитавшись у польській в’язниці творів ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова, Бандера вважав, що ОУН недостатньо «революційна» за своєю суттю і лише він, Степан Бандера, у змозі виправити становище» (с. 47).

И хотя в дальнейшем автор больше не упоминает имени ідеолога українського націоналізму, но замечание это очень важно по той причине, что внутреннюю составляющую действий Бандеры, Шухевича, их соратников и последователей, – их внутреннюю логику, – невозможно правильно понять без уяснения сути учения Дмитра Донцова. Ибо Бандера без Донцова это все равно, что тело без души. 

И потому главным объектом нашего исследования становится «Націоналізм» Дмитра Донцова как главное хранилище идей «украинского интегрального национализма».

«Повна антитеза»

     Первое издание работы «Национализм» было осуществлено Донцовым в 1926 г. в Жовкве. У меня на руках – «Третє видання, справлене автором», напечатанное в 1966 г. «Українською видавничою спілкою» в Лондоне. В предисловии к этому изданию автор указывает на то, что: «Основні ідеї «Націоналізму» були: передусім антитези драгоманівському «малоросіянству». Трактованню України як провінції Росії, що претендувала лише на деякі «полегші» культурного й соціяльного характеру, «Націоналізм» протиставляв ідею політичної нації: нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно – повне протиставлення цілому духовому комплексові Московщини; під оглядом соціяльним – негація соціялізму. Це була повна антитеза «гермафродитському» світоглядові тодішнього демо-соціялістичного українського провідництва» (с. 3).

     Таким образом, Донцов указывает на два ИЗНАЧАЛЬНЫХ постулата, без которых невозможен «украинский интегральный национализм» – а именно: культурное противопоставление «Москве» и социальное – «социализму». А поскольку эти моменты заложены в изначальную основу данной идеологии, то ожидать устремленности на какое-либо сближение и взаимопонимание с «Москвой» и «социализмом» в будущем не представляется возможным. Потому как в таком случае национализм утратит свою суть и станет чем-то другим.

Сразу необходимо отметить, что основополагающие факторы по своей метафизической природе являются негативными. То есть точкой отсчета избирается утверждение не на основе собственной самодостаточности, но путем отталкивания от чего-то противного. Слабость подобной позиции заключается как в прямой, так и в косвенной зависимости от объекта противостояния. Если таковой объект по какой-то причине прекратит свое существование – тут же утратит смысл существования и сам субъект. 

     В определенной степени понимает это и Донцов, поэтому наряду с двумя негативными постулатами «интегрального национализма», он называет и позитивный – «идею политической нации». Однако в донцовской формулировке идея эта так и остается в полной зависимости от объекта противостояния. В этом убеждаешься при знакомстве с его «Национализмом» – работой, на три четвертых посвященной не «позиции», а именно «негации».

     Часть первая «Национализма» – занимающая более половины общего объема книги – носит название «Українське провансальство». Такое наименование придумал Дмитро Донцов для украинских социал-демократов – тех, кого он определяет как своих главных идейных противников внутри украинского общества. Свои идеологические изыскания он начинает с наиболее характерных, по его мнению, имен: «Який образ уявляється нам, коли вимовляємо: українська національна ідеологія? Які емоції збуджують у нас імена кирилометодіївців, Драгоманова, Франка і провідників новітнього народництва та соціялізму? – Певно не ті, з якими лучаться в нас імена Данте, Макіявеллі або Мадзіні. Це постаті різних шкіл, різних стилів і – яких же ж інших світоглядів!» (с. 17) – Под критический прицел попадают, как видим, наиболее авторитетные представители украинской социал-демократии, в противовес которым называются имена трех итальянцев, по не совсем понятной причине оказавшихся в одной компании.

     Впрочем, в следующем пассаже Донцов пытается разъяснить свою мысль: «Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми знайшли б її в двох діаметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин – і контемпляція, інтуїція – і логіка, агресія – і пасивність, догматизм – і релятивність, віра – і знання. Ось так коротко можна схарактеризувати оцю різницю» (с. 17). – Здесь прежде всего обращает на себя внимание весьма характерная для донцовского мышления склонность к жестким оппозициям – к однозначным противопоставлениям. Не учитывающее всей сложности явлений такое противопоставление страдает схематизмом и упрощенчеством. Разве внутри одного явления агрессия не может чередоваться с пассивностью? Ведь свойственная сложным организмам природа заключается именно в чередовании энергетических циклов, ритмов и колебаний. 

     Но если агрессивность и пассивность действительно противоположны по своей сути, то противопоставление воли и интеллекта, интуиции и логики, веры и знания в данном случае просто не уместны. Потому как для выхода на более высокую ступень жизненных форм качества эти нужно не противопоставлять, а синтезировать – интуицию совмещать с логикой, волю с интеллектом, а веру со знанием.

«Ніяка річ не є добра…»

     Учение же Донцова строится исключительно на жестких оппозициях. И именно с этих позиций критикует он своих идейных противников. Про Михаила Драгоманова он пишет: «Вирослий в отруйнім оточенні російських патріотів, переконаний російський державник, релятивіст і еклектик з голови до п’ят, … – з приємністю вхопився він за тезу, так вигідну і так зрозумілу для кожного провансальця. На його думку, «сварки» між народами пояснюються лиш тим, що люди є «нерозсудні». Тепер цих «сварок» є менше – (шкода, що Драгоманів не дожив до наших днів!), але коли в давнину їх було більше, то це пояснюється, на думку професора, людською ігноранцією: «Коли люди були менше розумні, ніж тепер, то між різними народами були часто сварки… І народи жахались один одного або ворогували поміж собою от так, як, напр., кінь жахається верблюда, або собаки ворогують з котами, і т. д.» А звідси ясний для кожного драгоманівця висновок: як людському вихованню удалося погодити кота з псом, так повинно удатися привернути й мирне співжиття різних рас. Над тим, чи це завдання так легко виконати, як помирити верблюда з конем, чи, напр.., лиса з курми, або вовка з телям, – над цим правовірні драгоманівці не задумувалися, бо таке ставлення питання перекидало б догори ногами ціле їхнє відчування світу, в якім prius-ом мав бути розум, а не від нього незалежні інстинкт та воля» (с. 24). 

     С одной стороны можно, конечно, критиковать теорию прогресса применительно к духовному развитию общества – о том, что человечество, дескать, развивается по восходящей, становится лучше, выше, совершеннее и т. д. Однако в критике Донцова имеет место другая крайность – он не видит принципиальной разницы между человеком и животным, единственным фактором человеческого развития называет биологический. Духовный же фактор, который принципиально отличает человека от животного, выводит его за пределы животного царства, не учитывается вовсе. В результате Донцов ставит знак равенства между отношениями лиса з курми, або вовка з телям и отношениями людей различных национальностей.

Интересно, что, проводя подобную аналогию, Донцов не задумывается над тем, что взаимоотношения между животными изначально предопределены их природой и другими быть не могут – куры при всем желании Донцова или кого другого не смогут стать лисами, а телята – волками! Человек же, благодаря наличию духовного потенциала, в отличие от животного имеет возможности для преодоления своей низшей природы. Но только не в биологическом национализме Донцова, где во главу ставится «чистий рефлекс бойового півня», а также изначальный импульс отрицания чужого, про который говорится: «Це те фізіологічне Ні, яке мусить відчувати пес на вид кота, або жид на вид араба, або араб на вид жида» (с. 230). – Как видим, противоречия между национальностями ставятся в один ряд с межвидовыми противоречиями животных.

     Отсюда и отрицание основополагающих идей украинских социал-демократов: «Сама по собі думка про націю, – пише Драгоманів, – ще не може довести людства до волі і правди для всіх… Треба пошукати чогось іншого, такого, що стало б вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, що була б спільною всім національностям» (с. 43) – И далее: «Та сама думка червоною ниткою тягнеться через поезію Ів. Франка, що панував над думками кількох поколінь у Галичині. Він тільки тоді виправдував любов до рідного краю, коли вона нічим не суперечила …«вищій «ідеї любови до тої самої фантастичної «людськості»…» (с. 45).

     В противовес «всемирной правде» Михаила Драгоманова и Ивана Франко Дмитрий Донцов выдвигает свою «отдельную национальную правду». По его мнению: «Інтелектуалізм, що привів нашу національну думку до квієтизму, допровадив її до зречення власного національного ідеалу, до свого роду «універсалізму», в якім без останку гинуло всяке національне почуття… Їх правда була незалежна від емоціонального, іраціонального чинника; її доводили розумом. Як побудувати суспільність, як уладнати взаємини між націями, де зазначити межі національним стремлінням – про все це рішала не рація існування кожної окремої національності, лиш сила всевладного розуму. А що закони розуму, як і закони логіки є загально обов’язуючи для всіх, то і правда, якої дошукувалися наші націоналісти, цілком природно, була правдою універсальною; спеціальна правда тільки для тієї чи іншої нації (species), правда, що була б правдою для одного народу, а брехнею для іншого – для них не існувала. Бо лише правда відчута, правда віруючого є правда тільки його і його співвіруючих, але правда доведена розумом, логікою, експериментом – є правдою спільною для всіх. Їх правда була не виявом нашого «Хочу», лиш нашого «Знаю»» (с. 41).

     Что же представляет собой эта «спеціальна правда», столь не доступная Драгоманову и Ко? В разделе «Чинний націоналізм» Донцов поясняет: «Ніяка річ не є добра,… лише відповідно до того, як вона впливає на організм… Тут ми знову приходимо до «спеціяльної» моралі, що диктується розвитком сили окремого організму,… до того критерія правди (і моралі), який є в «зрості почуття сили». Ті моральні ідеї є добрі, які йдуть на користь в конкуренційній боротьбі за існування, що йде поміж соціяльними групами або між групою та її природним окруженням; добре поступування те, яке на користь роду, зле – на його не користь» (с. 271) – А попросту говоря: если у нас угоняют табун лошадей – это зло, если мы угоняем табун лошадей – это добро!

«Розумові «ідеї» кастратів»

     Таким образом, читая работу Донцова, можно понять суть нынешних разногласий по национальному вопросу. Оказывается, все дело в том, что есть национализм и национализм. То есть одним и тем же словом называются в корне противоположные – ВЗАИМОИСКЛЮЧАЮЩИЕ – системы взглядов, каковыми являются «интегральный национализм» Донцова и «украинофильство» Драгоманова, Ивана Франко, Грушевского, Винниченко и др. Все они – «националисты», но оказывается, что националист националисту рознь. И все, кто в свое время поддержал идею суверенитета Украины, проголосовал за ее независимость, все – националисты. Вот только одни национализм понимают в духе Драгоманова, другие – в духе Донцова. И расстояние между ними – пропасть, заглянуть в которую можно, читая книгу Донцова.

     «Так цілком логічно, – пишет он, – прийшов наш націоналізм (то есть «украинофильство» Драгоманова. – О.К.) до своїх головних матеріалістичних доктрин; ці доктрини, як і попередні (інтелектуалізм, космополітизм і соціальний квієтизм) поставило наше провансальство понад національну правду, понад «безумовне»; а тими доктринами були – лібералізм, що ставив інтереси маси, як збиранини одиниць, понад інтереси нації, як вищого цілого; демократизм, що ставив інтереси «народу», як неорганізованої безфоремної юрби, понад інтереси нації, і соціалізм, що ставив понад інтереси нації – інтереси кляси. До них треба ще долучити пацифізм, і гуманітаризм, анархізм (роди лібералізму), і провінціоналізм (рід демократизму), який інтереси однієї провінції ставив понад добро цілої нації. Всі вони були в різкій опозиції до ідеї державности як цінності в собі» (с. 51).

     Как видим, здесь недвусмысленно противопоставляются «народ» и «нация». Два эти понятия и находятся в основании двух национализмов. И если первое, являясь определяющим для демократического строя, вполне понятно, то второе требует специального разъяснения.

     Итак, народ и нация. Оказывается, что понятия эти не то, что не идентичны, они расположены в совершенно разных ментальных пространствах. Народ – в социальном, нация – по Донцову, в неком идеально-мистическом. Говоря сегодня о Степане Бандере как о национальном герое, борце за независимость, умышленно или нет, но упускают из виду его отношение к народу. Не к нации, а именно к народу, как его понимали Драгоманов, Франко и их последователи, называемые НАЦИОНАЛ-ДЕМОКРАТАМИ. Название это применимо как раз к тем «националистам», в основе мировоззрения которых лежит демократия – народ. Сегодня же на Украине те, кто именует себя «национал-демократическими силами», на поверку оказываются еще и большими почитателями Степана Бандеры. Но тот, как известно, в своей деятельностью руководствовался идеями «интегрального национализма» Донцова, построенного на противопоставлении народа и нации. Донцов просто на дух не выносил никакой демократии. То, что им двигало, можно называть  по-разному, но только не демократическими убеждениями. Вот некоторые весьма характерные его высказывания:

«Милосердними треба нам буть за для всього живого, – пише Франко – бо життя це клейнод, хиба ж є що вище від нього?» – на что Донцов отвечает: «Для великих рас є щось, що є вище за життя одиниць. І для цього «Щось» готові вони жертвувати навіть життям одиниць» (с. 53) – и далее уточняет: «Для кого рід або ідея, власна примха є все, для того навіть знищення одиниці є великою афірмацією, перемогою життя» (с. 54). 

     «Теперішній божок нашого радикалізму, – имеется ввиду М. Драгоманов, – був засадничим ворогом «тираніцидії» і називав його «канібальством». Він відкидав «фанатичну виключність» націоналізму (підойму усіх великих рухів!). Ненависть до чужої нації недопустима, «як наслідок часів релігійного фанатизму». Виставити якусь велику переворотові ідею, аби коло неї гуртувати людей, було для нього найвищою нісенітницею» (с. 116).

     «За рідну школу змагався він, виходячи «з педагогічного, а зовсім не з національного принципу» (с. 122) – Весьма актуальное для нашего времени замечание, не правда ли?

     «Найстрашніше для них було, коли «рівний і спокійний» націоналізм ставав «бурливим і пристрасним», бо тоді ставав «явно небезпечним». «Проти цих небезпечних (для кого?) сторін націоналізму, проти його виключності і егоїзму, – казали – треба поставити ідею справедливости, ідею загальнолюдських ідеалів і етичних норм (цілий асортимент посадкових провансальських «ідей»!), які цілком слушно М. Драгоманів, ідейний провідник українства, ставив вище всіх націоналістичних претенсій поодиноких народів» (с. 126).

«Це не був націоналізм нації, чисто релігійна ідеологія, з волею будувати, з завойовницьким інстинктом, з жадобою панування й влади, – то був вузько ограничений націоналізм провінції, сентиментальна ідеологія, яка стреміла лише «визволити» особу від усяких пут і забезпечити їй не закаламучене спокійне життя під чиїми будь опікуючими крилами. Свій патріотизм вони принизили до любови, до «рідної сторононьки», до її звичаїв, до «регіоналізму»» (с. 160).

     «Мораль сильних – розвивати всі свої сили, розкошувати щастям свого – це було недопустиме для тих, для кого заповіддю було не здобування, а гармонія, не здобуття, а симпатія і солідарність» (с. 168).

     «Розумові «ідеї» кастратів, що дбають лише про «просвіту» і злагіднення пристрастей, що прикручують полум’я почування, де воно за ясно бухає, – є толерантні до інших, бо вони мерці, що живуть мозком, але не серцем, бо логіка річ угодова. Натомість, чуттєві ідеї «фанатиків» не знають толеранції, бо спір про догмати віри рішається не полюбовним судом, лише ордаліями» (с. 263).

«Мораль сильних»

     Как видим, идеи социал-демократии, лежавшие в основе «украинофильства» Драгоманова и Франко – есть то, что более всего ненавистно Донцову. Что же, в таком случае, предлагает он в альтернативу? Каковы его собственные ориентиры? Таковыми оказываются вера в избранность, культ силы, экспансия, воля к власти, насилие избранных над неизбранными. В колонизаторской деятельности он видит проявление человеческого гения: «Великий похід вибраних рас, що привів до створення величних пам’ятників людського генія, як Британська імперія, європеїзація Африки, культивізація Індії, тощо…» (с. 56).

     «В ще більш чистім виді (ніж у насолоді риском і в героїзмі) виявляється воля до влади в нічим не прикрашенім, голім стремлінні до неї, в жадобі панування». (с. 231).

     «Експансія – не тільки самоутвердження власної волі до життя, але й заперечення її в інших, – такий закон життя органічного і над органічного». (с. 235).

     «Всяка нова ідея не толерантна, – пишет Донцов и в подтверждение своих слов приводит высказывание Бакля: «Революція, Бартоломієва ніч, релігійні війни, інквізиція, часи терору, все це явища того самого роду, спричинені масами, охопленими тими релігійними афектами, які з конечністю вели до вимордування огнем і мечем усіх, хто опирався запанованню нової віри. Практики інквізиції це практики людей цілковито переконаних у правдивості своєї правди». (с. 264).

И далее: «Право нації на самовизначення? Певно, але не кожна, що «має» це право, має його! Це найліпше в глибині своєї душі знають самі претенденти на це право: «бунт темношкірих стоїть перед дверима (пише той самий автор (некто Е. Людвик. – О.К.)), але поки що він не є ознакою державно-творчої сили». (с. 278).

     «Творче насильство – як «що», ініціятивна меншість – як «хто», ось підстава всякого майже суспільного процесу, спосіб, яким перемагає нова ідея». (с. 290).

     «Осміяна філістерами філософія британського націоналізму («right or wrong, my country»), або німецького «Deutschland über Alles», повинна стати – mutatis mutandis – і нашим гаслом». (с. 337)

     Из вышеприведенной подборки цитат без каких-либо комментариев становится очевидным коренное отличие двух национализмов – социал-демократического и национал-шовинистического. Последнее название более всего подходит донцовскому учению, ибо оно не в чем не противоречит, а только повторяет основные положения германского национал-социализма.

     Посему в совершенно новом свете открывается проблема «геройства» Бандеры. Вовсе не по причине сотрудничества или несотрудничества с германскими нацистами, а как убежденный последователь «интегрального национализма» Донцова, то есть по своей собственной политической сути Степан Бандера является национал-шовинистом. Или фашистом – в том смысле, в каком это слово закрепилось у нас.

     А потому и отношение к этой исторической личности вызывает столь неодинаковую реакцию в разных регионах Украины. В этом смысле Степан Бандера – лакмусовая бумажка, определяющая глубинные симпатии населения. Таким образом отношение к Великой Отечественной войне и ее фигурантам из политической плоскости переводится в мировоззренческую. Потому как советский режим далеко не исчерпывается загадочно-жуткой фигурой Сталина и кровавой деятельностью костоломов НКВД. Хотя и в весьма жесткой недемократической форме, но в основе его лежали идеалы именно социал-демократические. И сегодняшние ностальгические чувства по советскому времени обусловлены вовсе не любовью к Сталину, а потребностью в социальной справедливости.

     С другой стороны, в западных областях Украины за любовью к Бандере, Шухевичу, ОУН-УПА скрывается неизжитая симпатия к национал-социализму, национал-шовинизму, фашизму. В открытую признаваться в этом не представляется возможным – как-никак, а в Европе все же чтят решения Нюрнбергского процесса. А потому приходится всячески открещиваться от фашизма, попутно героизируя своих героев, называя их именами улицы, воздвигая в их честь памятники и монументы.

     И поскольку симпатии эти присущи большинству западно-украинского населения, то таким действиям вроде как никто препятствовать не вправе. Вот только, если быть честными перед собой, то это не что иное, как отречение от идей и заветов украинской социал-демократии. И потому в сегодняшней ситуации крайне необходимо уяснить тот факт, что, возвеличивая Степана Бандеру, мы ниспровергаем Ивана Франко. Такой вот выбор – или… или…

Олег Качмарский,

Ровенская областная общественная организация

«Русский культурный центр»